Народилася я в селі Малинівка у звичайній родині колгоспників. У день мого народження була страшна заметіль, що світу білого не видно. Напевно, саме ця зимова поява на світ дала мені людську теплоту, енергію і вселила в маленьку душу любов до всього.
Люблю життя – воно прекрасне. Люблю матінку-природу, напоєну сонцем, зігріту теплом і любов’ю, її гори, ріки, степи, ліси, птахів, звірів.
Люблю леді-землю і люблю на ній працювати. Висаджую квіти – також з любов’ю. Вони у мене займають важливе місце. Кімната власна, шкільна, клумби біля під’їзду – все у квітах. Хочеться, щоб вся наша Україна буяла пишним цвітом і запанував мир. Працюючи на землі, спілкуюся з нею: тільки я і вона: вислухає, зрозуміє, порадить, додасть сили, вилікує.
А ще дуже люблю село в будь-яку пору року і самих звичайних, а водночас і незвичайних гречкосіїв, споконвічних хліборобів-трударів, цих гарних душею людей.
Люблю і дуже ціную тих людей, без яких неможливо жити – своїх друзів. Вони говорять, що я, це – «швидка допомога» і, дійсно, я завжди прийду на допомогу, підставлю своє плече і простягну руку другові. Без цього я — не я.
Пишаюся своїм українським народом: талановитим, працьовитим, гостинним, хлібосольним, патріотичним і дуже люблю Україну. Це таке задоволення – любити свою Батьківщину.
Моє серце переповнене любов’ю, ніжністю до моєї мами, хай дарує їй Господь довгі роки, безмежно люблю своїх донечок, які обрали мій нелегкий, але водночас цікавий шлях педагога, сіячів доброго, вічного, мудрого. Сподіваюся, що мій дорогий Онук перевершить наші справи і піде далі нас. Так має бути…
Мама, село, рідні – це вони надихнули мене обрати одну з найвеличніших професій, професію вчителя. І я пишаюся тим, що працюю поруч з найдосвідченішими, найталановитішими, наймудрішими педагогами району, які з радістю поділяться своїм досвідом, набутими знаннями і завжди підтримають і прийдуть на допомогу . За цим стоїть велика, кропітка робота всього педагогічного колективу, а особливо дирекції нашого колегіуму.
Я не бачу себе в іншій професії, не можу уявити життя без дітей, без школи. Навчаючи їх, вчуся разом з ними. А потім, зустрічаючи у майбутньому: вчителями, дипломатами, міністрами, юристами, військовими, програмістами – усвідомлюю, що у цьому частинка і моєї праці. І така млість, такий щем підкочується до серця, так гарно стає на душі, і ти розумієш, що роки твоєї праці пройшли недаремно, а більшого в житті і не треба.
Любов у моїй сповіді — не тавтологія. Це – просто Любов, це - єство моєї душі.
